Весну ми зустріли біля бомбосховища.
Сирена повітряної тривоги пролунала десь близько на півдванадцяту ночі. Я схопила свою тривожну валізу і з сьомого поверху, на якому живу, спустилась до бомбосховища. На вулиці було темно і тихо, тільки сусіди пошепки перемовлялись біля входу до укриття. Ми чекали на відбій повітряної тривоги. Я стояла поруч зі своєю знайомою, яка працює вчителькою молодших класів. І тут до мене прийша думка, що це був останній день зими. Я кажу знайомій: “Іра, адже сьогодні перший день весни наступив. Ти уявляєш?” Ті, хто почув мене, подивились з подивом. Напевно мало хто думав про весну в той час. Минув пятий день повномасштабного вторгнення рф в Україну.
Як виявилось, поблизу дома не було облаштованих бомбосховищ і мешканці нашого двору вирішили для укриття облаштувати підвал в недобудованому офісному приміщенні, яке знаходиться в нашому дворі. Винесли звідти все будівельне сміття і кучу всякого непотребу. Провели аварійне світло, завезли дерев’яні піддони і пляшки з водою. Забезпечили наше бомбосховище необхідним мінімумом речей.
Мені важко підібрати слова, щоб описати той стан, в якому я знаходилась в перші дні війни. Це був якийсь ступор. Я жила наче поза часом. Я жила в новинах з фронту. Страху не було. Але не було й ніяких думок про те що робити. Я не жила, я існувала. В перші чотири доби війни я навіть не роздягалась на ніч, тому що кожної ночі були повітряні тривоги. Я майже не спала і майже нічого не їла. Не хотілося нічого. Хотілося прокинутись від цього дурного сну, але це була реальність.
Події, які відбувались на війні, змусили багатьох людей, в тому числі моїх подруг із Київа, Харкова та Одеси, поїхати за кордон.
До села, в якому живе моя єдина тітонька, росіяни зайшли у перший же день. Бо село знаходиться біля російського кордону в Сумській області. Зв’язок з нею був втрачений на довгий час.
Двоюрідна сестра, яка живе в передмісті Харкова, із усією родиною потрапила під окупацію. Як вони пережили цю окупацію я не знаю і до нині. Але знаю, що вони живі. І це головне.
Напевно в Україні не залишилось жодної родини, яку б не зачипила війна.
Я пишу цю статтю і згадую, що багато часу дивилась різні документальні фільми про Другу світову війну. Я дивилась на той жах, який робили німецько-фашиські загарбники на теренах нашої Вітчизни. Слухала розповіді учасників і свідків тих подій. Мені хотілось зрозуміти, як мільони людей в Німеччині повірили фашиським лідерам і пішли вбивати мільони людей в інших країнах. Я дивилась і вірила в те, що війна більше ніколи не повториться. Занадто високу ціну заплатили за Перемогу над німецьким нацизмом. “Ніколи знову” – цей лозунг лунав скрізь.
Але повторили. Повторилии війну. Повторили внуки і правнуки тих російських солдат, які пліч-о-пліч воювали з українцями під час Другої Світової війни.
Вони прийшли нас, українців, вбивати.