Звілнення з роботи

Повномасштабне вторгнення іде вже п’ять місяців, але і до сьогодні ніхто не може сказати скільки ще будуть йти бойові дії.

“Скільки часу буде йти ця війна? Що мені робити?” Такі питання і я ставила перед собою з першого дня війни та на протязі березня.

В перший день війни керівник підприємства, на якому я працювала з роботи відправив нас сидіти по домівках, до особового розпорядження. Ніхто не знав що робити і чого чекати. Я весь час “сиділа” в новинах і ніякого рішення не приймала. Була немов заморожена всіма цими подіями.

Мої київські подружки виїхали з Києва майже у перші дні війни. Хто поїхав до Німеччини, хто до Італії, хто до Англії. А я все сиділа дома і не приймала ніякого рішення. Повітряні тривоги лунали все частіше. Але я перестала спускатись до бомбосховища. Вибрала ванну кімнату, як саме безпечне місце в квартирі і там чекала на закінчення повітряних тривог.

Перший раз наше місто обстріляли 2 квітня. Влучили по НПЗ. Все палало так, що пожежу не могли загасити два дня. Мені становилось все страшніше, тому, що будинок в якому я живу розташований як раз не далеко від промислової зони де знаходяться НПЗ, КремТЕЦ та ін.

Мої дівчата, київські подруги, хвилювались за мене і просили, щоб я їхала за кордон або на Західну Україну. Ну а більш за всіх хвилювався мій син. Він просто вимагав що б я їхала з країни. Але куди я мушу їхати? Мені нікуди не хотілося їхати з дому.

Але я мала подивитись правді в очі. Роботи не було. З кінця лютого і до початку квітня я виходила на роботу тільки декілька разів. За що жити? Чекати на допомогу від сина? Це також варіант не для мене. І я вирішила, що поїду до свого знайомого з Німеччини, який наполегливо, щоденно запрошував мене до себе. Я подумала, що можу скористатися цією можливістю. Здавалося, що доля дає мені шанс. Я сказала про цю можливість сину і найкращій своїй подружці. Вони палко підтримали мене.

Ну що ж? Рішення було прийнято. Про своє бажання звільнитись я сказала керівництву, написала заяву на звільнення та мусила відпрацювати два тижня. А за цей час я мала вирішити всі побутові питання, скласти речі і купити квитки на автобус. Два тижня пролетіли немов один день.

Німець, до якого я збиралася їхати писав і телефонував кожного дня. Чекав, хвилювався, просив, щоб я була обережна. А як тут будеш обережною, якщо ракета летить повз вікна твоєї квартири і не розбирає, обережна ти чи ні. Другий раз нас обстріляли на Пасху 24 квітня. Я саме була вдома і сиділа на кухні. Навіть не чула повітряну тривогу. Тривогу я відчула в середині себе, від того, що наш будинок наче хитався і тремтів. То пролітали російські ракети. Вони знов влучили по НПЗ і розтрощили нашу ТЕЦ.

Якщо до цього обстрілу я вагалася, їхати чи ні, то після обстрілу 24 квітня всі мої вагання і сумніви відпали. Вирішила, що їду. Їду до Німеччини. Їду до людини, яка мене запросила. А там буде видно, що і як складеться.

Останній робочий день припав на п’ятницю 29 квітня. Зранку поїхала до офісу. Треба було забрати трудову книжку, підписати накази, передати всі справи і попрощатись із колективом. Там саме був і директор підприємства. Я зовсім не здивована, що він жодним словом не обмовився про моє звільнення. Наче я не працювала на підприємстві десять років. Наче інженер з охорони праці це – пусте місце. Висновок один — я зробила правильно, що звільнилась.

До мого від’їзду залишались лічені дні.