Як би я мала роботу і стабільний заробіток, як раніше. Напевно я б нікуди не поїхала з Кременчука. Працювала б собі потихеньку, жила б своїм життям, переживала б цю війну з усією країною і чекали б Перемогу. Але все склалося зовсім інакше. З роботи прийшлось звільнитись, тому, що її не було, тому. що робити фундаменти в Україні під час війни немає де. А сидіти дома і чекати, що воно буде далі мені не хотілося. Не звикла я пливти за течією. Треба було приймати життєво важливе для себе рішення.
У мене було декілька варіантів для подальшого життя. Один з них це – стати на облік в Центрі зайнятості. Та жити за ті копійки, які зараз виплачують безробітним це був для мене не вихід. Тим більше, що виплати були не гарантовані під час війни. Тому я прийняла інше рішення. Я вирішила їхати до Німеччини, до чоловіка, який запропонував мені допомогу.
З цим німцем я знайома ще з 2020 року, але стосунки якось не склались. Тоді невідомо було скільки часу продовжиться пандемія коронавірусу і коли ми зможемо зустрітись. І якось воно вийшло так що ми припинили спілкування. Але на початку березня він знов з’явився в моєму житті. Написав мені, щоб я їхала до нього в Німеччину. Написав що зустріне мене на будь-якому кордоні. Дуже прохав мене виїхати з України і зберегти своє життя. Він був наполегливий і переконливий, а його моральна підтримка мені дуже допомагала. Я зрозуміла що доля дає мені шанс на нове життя, в іншій країні.
Тоді йшли запеклі бої з росіянами в Київській, Сумській, Чернігівський областях, на півдні і на сході. Повітряні тривоги лунали кожного дня і все частіше. Їхати чи не їхати я вагалася до середини квітня. А потім прийняла рішення, написала на роботі заяву на звільнення, відпрацювала і звільнилась 29 квітня 2022 року.
Рішення було прийняте, але воно було нелегким. Я розуміла що залишаю свою домівку на невизначений час. Як складуться стосунки з людиною яка мене запросила? Що я буду робити, якщо все піде не за планом? Питань було багато, а відповідь була одна — треба їхати.
З моїм німецьким другом ми домовились, що я приїду до Праги. Він мене там зустріне і ми вже разом поїдемо в місто Амберг, в якому мені і доведеться жити невизначений час.
Квиток купила і мала виїхати автобусом 4 травня.
Збиралась я недовго. Тим більше, що не хотіла брати багато особистих речей. Головне для мене було взяти з собою ноутбук і вирішити питання з житлом, яке я залишаю в України.
Поки вирішувала всі свої питання, якось не думалося про розлуку з домівкою. Але потім накрив сум. Я ходила по місту і милувалась ним. Був початок травня, місто тануло в молодій зелені дерев. В парках і скверах лежали килими із квітів кульбаби і соковитої трави. Бузок радував своїми ароматами, на клумбах красувались тюльпани і нарциси. Гладь води у Дніпрі сяяла під весняним сонечком. Не вірилося, що зовсім недалеко іде війна і гинуть люди. Було гарно, тихо і спокійно до тих пір поки не починала вити сирена повітряної тривоги…
Я виїхала з Кременчука ранком 4 травня.