Напевно то була захисна реакція мого організму.
Напевно якісь вищи сили захищали мене від майбутнього стресу. Я з усіх моїх душевних сил опиралась тій інформації, яка пролазила скріз всі щілини інформаційного простору. Яка повномасштабна війна? Ви про що? Ми, українці, разом з росіянами, грузинами, молдованами, білорусами та іншими народами тодішнього Радянського Союзу перемогли німецький нацизм. Перемогли фашизм в Европі. “Ми все пам’ятаємо і ніколи знову не допустимо, щоб на нашій землі проливалась людська кров.” Такі ж розмови були? Такі.
Але вона все ж таки прийшла, ця клята війна. 24 лютого 2022 року розділило життя на “До” і “Після”.
В четверг 24 лютого я прокинулась рано вранці, як і завжди в робочий день. Почала збиратися на роботу. Але якесь відчуття тривоги не залишало мене. Здавалося що на зовні щось гуде. Наче багато літаків летять у небі. І тут зателефонував мій син. Він спитав:”Мама, ти в курсі, що цей …. Путін віддав наказ і почалась війна? Росія вдерлась в Україну! Вже Київ бомблять!”
“Як бомбоять Київ? Як таке можливо?”. Питань було більше ніж відповідей. Я нічого не знала, а по новинах в інтернеті ще нічого не було зрозуміло. Вирішила що треба їхати на роботу, а там далі буде видно що робити.
Люди, що їхали в тролейбусі, були всі стурбовані, багато хто з пасажирів дивилися новини на смартфонах. Здавалося, що в салоні повітря наелектризоване від цієї напруги, яка виникла після звістки про початок повномасштабної війни.
В офісі о восьмій годині ще нікого не було. Але через декілька хвилин всі колежанки підтягнулись і постало питання:”Що нам робити?” Хотілось би почути пропозиції від керівника підприємства. Та і взагалі, хотілось почути думку мужчини, який розбирається у військових питаннях більше, ніж ми жінки. З цього приводу директору і зателефлнувала одна із наших робітниць. Директор сказав, щоб ми вимкнули електричне живленнія офісу й шли по домах до особливого розпорядження. Все. Коротко і ясно. Без зайвих сантиментів.
Додому я йшла пішки. Шлях від роботи до дому пролягає через все місто. Я шла, дивилась навкруги і не впізнавала свого міста. Воно начеб-то змінилось за кілька годин, за той короткий час, який минув з початку війни. Стояли довгі черги автомобілей на заправочних станціях. Інші черги, з людей, стояли біля банків і банкоматів. Але паніки не було. Навпаки. Був якийсь сумний спокій.
Я зупинилась біля меморіалу “Вічно живим”, який було споруджено ще за радянських часів. Вирішила відпочити на одній із лавок. Мені завжди якось моторошно біля цього меморіалу. Моторошно тому, що він розташований на місці БОЛЮ. Болю людей, які тут страждали і були страчені.
Біля цього меморіалу завжди проводили урочисті заходи присвячені визволенню Кременчука від німецько-фашиських загарбників, а в радянські часи і після розвалу СРСР тут збирались ветерани Великої Вітчизняної Війни. Молодята в день свого весілля приїздили сюди і клали квіти біля вічного вогню. Під час Другої світової війни в Кременчуці було декілька концетраційних таборів для військовополонених і мирного населення. Нас завжди вчили, що треба пам’ятати минулу війну і не допустити, щоб війна знов прийша в нашу Країну.
Я відпочила і пішла далі. Додому. Йшла і робила маленькі відео на пам’ять для себе. Коли я дивлюсь ці відео зараз, після того як минуло вже чотри місяці війни, мене знов охоплює відчуття безвиході. Це був перший день війни.
Це була перша доба повномасштабного вторгнення російської федерації в Україну.