Час зборів минув дуже швидко. Я все вирішила. Ходу назад не було.
Я відчувала себе дуже схвильованою, коли сіла на автобус, який віз мене до Німеччини. Я мріяла про краще життя, де мене чекав Гюнтер – чоловік, якого я зустріла в інтернеті і з яким бачила своє майбутнє. Серце билося від надії і очі блищали від очікування. Весь шлях від Кременчука до Праги Гюнтер надсилав мені повідомлення та картинки з квітами. Я знала, що він мене чекає і не підведе. Я так думла, сподівалась…
Та, коли я побачила Гюнтера на пероні автовокзалу в Празі, моя радість розтанула миттєво. Чоловік, якого я уявляла собі як високого та привабливого, виявився дуже великим і товстим. Я не могла повірити своїм очам. Чи це справді той самий чоловік з яким я спілкувалась по відеозв’язку, який присилав свої фотографії? Так, обличчя було того Гюнтера з яким я спілкувалась, але ж… Боже мій, я відчувала себе розчарованою та обдуреною. Було бажання повернутись в автобус і їхати далі. Та прийшлось брати себе в руки і довіритись долі.
Під час поїздки до «мого нового дому», в Амберг, Гюнтер намагався виправдатися перед мною. Він пояснив, що на фотографіях, які він відправляв, він виглядав інакше, адже вони були зроблені кілька років тому, коли він був у формі. Проте, тепер він не мав змоги займатись спортом та вживати здорову їжу. Я розуміла його пояснення, але це не зменшило моє розчарування.
Коли зайшли до квартири Гюнтера, я відчувла себе чужою та невпевненою. Я розуміла, що мої мрії про щасливе майбутнє разом з Гюнтером були лише ілюзією. Мої надії на краще життя в Німеччині розтанули, як туман під променями сонця. В квартирі був безлад, на журнальному столику замість квітів лежала купа різних ліків, а в кутку за дверима стояв інвалідний візок. Я не могла стримати вигук здивування, коли побачила цей хаос. Для мене цей момент став важким випробуванням. Я в котрий раз переконалась, що життя не завжди відповідає нашим мріям і сподіванням. Але навіть у цьому моменті розчарування я відчувала в собі силу, щоб прийняти нову реальність і рухатися вперед, навіть якщо це означало зіткнення з несподіваними перешкодами.
Так почалось моє життя в Німеччині разом з Гюнтером. Хочу зазначити, що Гюнтер виявився людиною хворою на цукровий діабет, йому ампутували великий палець на правій нозі, і через це, а ще через велику вагу він був обмежений в рухах. Ну і, як відомо, люди з цукровим діабетом мають неврівноважений характер, часті і різкі зміни настрою, напади агресії. Все це мене чекало попереду.
А спочатку Гюнтер виконав всі свої обіцянки. Він прописав мене в своїй квартирі, допоміг зареєструватись в міграційній службі, з його допомогою я встала на облік в центрі зайнятості. А пізніше він зареєстрував мене на інтеграційні курси німецької мови. За це я йому дуже вдячна. Могло б здатись що моє життя налагоджується, але було велике «але». Він запрошував мене до себе і мріяв про те, що я стану його дружиною, буду доглядати за ним, працювати. Та сталося не так, як гадалося. Не могла я стати його дружиною. Він не збрехав мені, але і не сказав правду про свій стан здоров’я. Між нами встала ця велика «недомовленність».