Історія про нелюбов. закінчення

Амберг невелике містечко, і там багато людей знають багато один про одного. Так поступово я узнала деякі речі про Гюнтера. Так виявилось, що до мене, на протязі деякого часу, у нього в квартирі жили ще три жінки. Я не знаю куди ділись ті жінки і що з ними сталося, але у мене в середині став народжуватись страх. Тим більше, що поступово Гюнтер ставав агресивним і навіть спробував підняти на мене руку. Але не на ту нарвався, як казали в нашому дворі. Я вмію захистити себе. Я стала вимагати (а шо робити?) від Гюнтера, щоб від допоміг мені знайти іншу квартиру. Під одним дахом жити ставало вже неможливо. Тим більше, що мій чарівний друг повернувся на сайти знайомств. Напевно, щоб знайти собі чергову жертву. Він відверто, при мені спілкувався з жінками, називав їх милими і жаданими. Я не знаю що було у нього в голові. Але мене «з’їдав» страх, я не знала чого мені чекати від цієї людини. Оце я «попала».

Проте довго так тривати було неможливо і наприкінці листопада, слава Богу, Гюнтер в газеті натрапив на оголошення про здачу в оренду окремої квартирі в сусідньому містечку. Він сам домовився про зустріч з орендодателем, сам перший раз поїхав подивитись цю квартиру. 30 листопада він привіз мене, щоб я подивилась на квартиру. А вже першого грудня він перевіз мене до мого нового місця проживання.

Ось така сумна історія про нелюбов. Я знаю, що у житті кожної людини неодмінно відбуваються випробування та несподіванки, які визначають її силу та стійкість. Це невід’ємна частина нашого існування, яка допомагає нам рости та розвиватися. І ще наприкінці цієї розповіді я хочу додати один абзац.

На новій квартирі я змогла нарешті заспокоїтись і розпочати нове життя. А от Гюнтер… засумував… Він знов почав писати мені повідомлення, наповнені теплом і турботою, просив щоб я дозволила йому допомогти мені з реєстрацією на новому місці та іншими питаннями, пов’язаними з переїздом. Приїжджав до мене, коли я дозволяла. Одного разу він попросив, щоб я дала йому ключі від моєї нової квартири. Я спитала навіщо йому ключі, на що він відповів, що звик за сім місяців бачити і відчувати мене поруч із собою. І хоча ми жили в одній квартирі, але не були в близьких стосунках. Що він там відчував, я не знаю і не розумію. Він дивна людина. Але я дозволила йому допомогти мені ще раз, якщо він так просив. В останній раз ми домовились, що він приїде до мене 2 січня. Ми мали зустрітись із жінкою, яка здала мені квартиру. Гюнтер з невеликим запізненням приїхав до мене, я сіла в авто і ми поїхали. По дорозі він сказав мені, що зголоднів і ми заїхали в магазинчик, де можна перекусити. Він пішов в магазин, а я залишилась в машині чекати. В магазині Гюнтеру стало погано, він впав на підлогу і лежав там нерухомо. Мене покликали в магазин, один із покупців намагався надати Гюнтеру першу допомогу, робив штучне дихання. Я була в ступорі, кликала Гюнтера і мені здалось, що він мене почув, тому, що трішки підняв руку і наче махнув нею. Так він попрощався зі мною. Машини швидкої допомоги приїхали швидко, медичні працівники зробили все можливе, щоб врятувати Гюнтера. Вони сказали мені, що все буде добре, що вчасно викликали допомогу і забрали Гюнтера в лікарню. Я сподівалася, що все і буде добре, але в лікарні Гюнтер помер.

Я написала цю історію, ще й для того, щоб вшанувати пам’ять людини, якій вдалось мене вмовити, аби я приїхала до нього і почала нове життя. Спи спокійно, друже. Я буду все життя пам’ятати тебе.