Пропозицій від перевізників щодо виїзду з України було багато. У мирні часи можна було б радіти таким можливостям. Але під час війни це викликає зовсім інші емоції.
Після того, як вирішили їхати за кордон я прораховувала багато варіантів. Радилась з німцем, до якого зібралась. І в решті решт вирішили, що я поїду до Праги, він там мене зустріне і ми вже разом поїдемо до Амберга. Це місто в якому живе мій знайомий і в якому планувала залишитись і я.
З Кременчука автобус мав виїхати о 8:40. Але, як часто буває, через якісь причини ми виїхали на годину пізніше. Проте це мене зовсім не засмутило. Я зайву годиночку затрималась в Кременчуці. Погода була чудова. Сяяло сонечко, навкруги буяла зелень. Початок травня завжди гарний від молодого листя, квітучих дерев і кущів. Але на душі було сумно і тривожно. Як все складеться? Як доїдемо і чи зустрінуть мене у Празі? Питання в мене були, а відповісти на них мало життя.
Майже о десятій годині автобус виїхав з автовокзалу. В салоні не було вільних місць. З України виїжджали в основному жінки з дітьми і чоловіки похилого віку.
Автобус прямував в сторону Олександрії, що в Кіровоградській області. Ми поїхали через наш Кременчуцький міст, повз військових з тероборони і блокпости, які були розташовані з обох кінців мосту.
Це було дивне відчуття. Наче все відбувається не зі мною. І я дивлюсь через скло на декорації з якоїсь вистави.
На жаль це була реальність. Реальність військового часу. Блокпости були всюди, де ми їхали. Перед усіма населеними пунктами, великими і маленькими. Українці були готові захищати свої домівки.
Ближче до Заходу України нас декілька разів зупиняли військові патрулі, та наші водії вже були обізнані в деталях перевезення пасажирів у воєнний час. Тож ми їхали без перешкод.
Я дивилась весь час у вікно і милувалась природою України. Боже! Яка краса була навкруги. Чисті, засіяні поля. Повз дороги посадки з дерев у зелені молодого листячка. В селах на городах люди саджають городину, наче мирний час. Наче немає війни…
В Хмельницькому я пересіла на інший автобус, який вже безпосередньо їхав до Праги. У Львів заїхали під час повітряної тривоги. Було не по собі, бо “прилетіти” від росіян могло куди завгодно. І Захід України не виключення. Та все минуло добре. У Львові на наш рейс сіли ще декілька пасажирів і автобус попрямував до кордону з Польщею.
Я думаю, що не варто писати скільки часу ми стояли на кордоні. Як вимушені були діставати свої речі і проходити через сканер на митниці. Бо якісь телепні хотіли провезти за кордон недозволений вантаж. За що їх і висадили з автобуса.
Кордон з Польщею ми перетнули о четвертій годині ранку. На польській стороні нас зустрічали польські волонтери. Вони пропонували каву, чай, суп, воду. Дай Боже здоров’я цим людям. За їхню підтримку. На кордоні всі пасажири трішки розім’ялись, потім всі зайшли в салон і автобус поїхав далі.
Ми їхали по мирній Європі. Їхали по Польщі і Чехії. Але я вже не дивилась у вікно. Не милувалась краєвидами. Не хотіла. Не було бажання. Тепер я знала різницю у відчуттях. Відчуття радості від подорожі у відпустці і відчуття смутку, коли ти вимушено покидаєш рідну країну.
В Прагу ми приїхали о восьмій годині вечора. Мої страхи виявились даремними. Знайомий німець зустрічав мене на пероні празького автовокзалу, як і домовлялися. Він поклав мої речі до свого автомобіля і ми поїхали до Німеччини. До Амберга. До міста в якому мені доведеться жити невизначений час.
Так закінчилась моя подорож з України до Німеччини.